Соціально-побутова сфера

Соціально-побутове облаштування життя громадян ніколи не було сильною стороною української держави. Українські та міжнародні експерти завжди відзначали прірву між економічною могутністю України та неприпустимо низькою якістю життя її населення.

У спадок від СРСР Україні дісталися сірість, однобокість та технологічна відсталість повсякденного побуту. Водночас одне з реальних досягнень радянського ладу, низька та фіксована вартість комунальних послуг, пішло в минуле, прирікаючи людей виживати в умовах пострадянського напівринку.

В результаті цих трансформацій у перші роки незалежності країни українці випробували на собі всі найгірші риси застарілого радянського способу життя, посилені беззахисністю, нерівністю та непередбачуваністю, що властиві ліберально-економічній моделі розвитку.

Світові виробники, що увійшли на український ринок, заповнили країну товарами, необхідними для повсякденного комфорту, проте «радянські» по суті та за обсягом доходи людей зробили їх надбанням невеликої частини народу, негласно оголосивши бідність нормою українського життя.

Катастрофи не відбулося завдяки стійкості, заповзятливості та соціальному оптимізму українського народу, який вміло опановував нові норми виживання, але необхідність позитивних змін була і залишається головним соціальним запитом українського суспільства.

Два великі загальнонародні Майдани (2004 та 2014 роки) були критичними виявами цього запиту, але замість якісної та всебічної перебудови країни та суспільства призвели лише до зміни фігурантів антинародної влади.

Соціальна політика зводилась до мізерної та вкрай недостатньої допомоги інвалідам, самотнім мамам та іншим «незахищеним категоріям» населення, залишаючи решті громадян виживати за рахунок власних зусиль і пояснюючи це перевагами конкурентного суспільства. 

Українці стали жити краще не завдяки, а всупереч діям державної машини, і в цьому сенсі українські президенти та еліти не дуже відрізняються одна від одної.

Велика війна, разом з горем, втратами та руйнуваннями принесла нові надії на покращення життя українців. У рамках неминучого та запланованого повоєнного відродження країни вона може й має отримати нову, сучасну та цивілізовану модель побудови національного добробуту, і роль громадських організацій у цьому процесі є справді величезною.

Відновлювати країну та налагоджувати життя громадян треба не на колишніх засадах УРСР_2, а керуючись нормами сучасного західного суспільства, яке, на відміну від українського, взяло на озброєння найкращі механізми ринкового розвитку та соціального регулювання, використовуючи їх однаково успішно для забезпечення добробуту  населення.

У цьому сенсі окремої уваги заслуговує досвід країн-королівств Північної Європи, де політичні свободи та ринкові стимули поєднуються з продуманою та відповідальною політикою держави, зусилля якої зробили бідність як таку неможливою.

Рецепт цього соціального дива є напрочуд простим. Відсутність олігархів як соціально-політичного класу та повна прозорість кроків влади та всіх суспільних процесів дозволяють розподіляти багатства країни таким чином, що доходи кожного громадянина в рази перевищують його базові потреби.

В нас заведено додавати до цього «політичну волю» керівництва держави, але правильна організація системи влади не допускає її відсутності. Влада, яка не робить добробут громадянина метою всіх своїх кроків, приречена на ганебне повалення. Сучасна демократія це не дозвіл вільно голосувати за ту чи іншу політичну партію, а право громадянина безпосереднім чином впливати на якість власного життя.

Рівень побуту та соціального добробуту громадян це не одна зі сфер життя держави, а її основна ціль та головна турбота. В сучасному світі головним мірилом досягнень країни є «індекс щастя» її громадян, який вираховують за кількома ключовими показниками комфорту життя людей. Низький «індекс щастя» говорить про бездарність чи злочинність влади і не компенсується жодними здобутками в інших сферах життя.

Лідер Фінляндії Карл Густав Маннергейм казав, що перш ніж відправляти людей на захист країни, потрібно побудувати життя, яке вони вважають за потрібне захищати. У цьому сенсі героїчний український спротив агресії є величезним політичним авансом нинішньому керівництву України та тим силам, які його змінять.

При втіленні «плану Маршалла» для України роль громадських сил та організацій полягатиме в тому, аби, відстежуючи всі кроки влади, гарантувати, що головною їхньою метою є насамперед високу стандарти життя кожного громадянина України.

Залежність цього процесу від сумлінності та компетентності політичного керівництва робить соціально-побутовий розвиток ключовим питанням усієї державної політики.