
Медичне обслуговування це сфера життя, що вимагає вдумливого та обережного ставлення. Зрозуміло, що національна медицина потребує реформи та покращення (насамперед це стосується наявності сучасної апаратури та оплати праці лікарів та медперсоналу), але швидких та спрощених рецептів у цій галузі немає і бути не може.
Держави світу регулюють питання національної охорони здоров'я по-різному, і їх досвід часто не може бути застосований в українських умовах.
Наприклад, в Ізраїлі, який славиться медичними досягненнями, для візиту до фахівця треба пройти цілу низку лікарських та бюрократичних процедур, але навіть після їх завершення черга на прийом може становити від кількох місяців до пів року.
У Британії, Австралії та Новій Зеландії на виклик швидкої до вас приїде не лікарська бригада, а група парамедиків, що закінчили шестимісячні курси і не мають права ані поставити діагноз, ані направити пацієнта до лікарні.
У Німеччині з тією ж швидкою медичною допомогою теж не все просто. Уважні до дрібниць німці суворо регламентують випадки, в яких ви маєте право викликати «невідкладну допомогу» і не посоромляться з'ясувати перед виїздом вашу кредитну історію, щоб дізнатися, чи можете ви сплатити за приїзд бригади.
Відрізняються від звичних нам прийоми в терапевта, нагляд гінеколога, постановка на облік та направлення на операцію, і, на відміну від інших напрямів розвитку, українська медицина не може отримати формулу успіху від закордонних колег.
Звісно, можна звести всі проблеми та недоопрацювання системи охорони здоров'я до недостатнього фінансування та вимагати його збільшення, але й ця проблема не є суто українською.
Туреччина в 21 столітті розвивалася динамічніше і успішніше за нашу країну, але, коли було прийнято рішення підняти зарплату державних лікарів до рівня фахівців приватних клінік, бюджет країни ледь витримав цю процедуру і зажадав від громадян відмовитися від цілого ряду звичних пільг та виплат.
Щодо приватних клінік, то сама необхідність їх існування викликає певні сумніви. З одного боку, ці заклади значно перевершують муніципальні лікарні за комфортом та рівнем медицини. З іншого, те, що держава ділить хворих на сорти та змушує українського платника податків віддавати величезні гроші приватним медикам, обурює та є неправильним з точки зору державної ідеології.
Це є двічі неприпустимим тепер, коли Україна стала кандидатом на вступ до ЄС, який (на відміну від США) пішов не шляхом розвитку комерційної медицини, а керується в цьому питанні принципами європейського соціалізму, оголосивши лікарські послуги всіх рівнів безплатними та фінансуючи медицину та медичну науку з державних бюджетів.
Загалом американська система теж справляється з поставленими завданнями. Обов'язкове медичне страхування дозволяє поліклінікам та госпіталям забезпечувати лікарів та персонал високими зарплатами, а установи необхідною технікою та медикаментозною базою.
Ось тільки в США зафіксовано десятки епізодів явного шахрайства з медичними страховками і десятки тисяч випадків прихованого обману громадян і медиків, що не можуть бути викриті, як афери, і стають предметом багаторічних судових розглядів.
Таким чином, система охорони здоров'я України потребує не лише поліпшення, а й розробки спеціальної стратегії розвитку, щоб забезпечити медичних працівників зарплатами та необхідною апаратурою, а громадян медичними послугами сучасного рівня.
Формування цієї стратегії має враховувати потреби та побажання всього населення, оскільки кожен українець хоча б кілька разів у житті звертається до лікаря.
Відсутність необхідних знань у медичній галузі виключає пряме та активне втручання активістів та громадських організацій у хід реформування національної медицини, але цей процес передбачає сигнали та побажання громадян, які ляжуть до основи її побудови.
Медичні досягнення українських фахівців, а також те, що наші лікарі, попри багаторічну бідність та дефіцит лікувальних приладів та засобів, не дали померти національній охороні здоров'я, дарують надію, що за продуманої державної політики українська медицина швидко та впевнено досягне належного рівня.